За мотивами української народної казки
У ранкову годину,
Молоденька, прудка,
Йшла лісочком Галинка –
Ковалева дочка.
Ліс – у крапельках сонця,-
Аж радіє душа…
Ось із квітки-нагідки
П’є росинки пташа:
Певно, щойно з кубельця –
Ще незграбне й дурне…
– Зозулятко-малятко,
Ти не бійся мене!
Не завдам тобі лиха,
Подивлюсь – і піду…
…Раптом чорний шуліка
Де не взявсь на біду;
На пташатка малого
Він упав, як стріла…
Та дочка ковалева
Не ляклива була!
Ухопила лозинку:
– Геть, поганий коршак!
Не дозволю займати
Малоліток-пташат! –
І шуліку щосили
Хвись лозиною, хвись!..
Зозулятко мале
Піднялося у вись,
А шуліка-хижак
(От пригода яка!)
Обернувся за мить
На бридкого дідка!
Жовті вирячив очі,
Руки в боки упер:
– Ну гляди, ковалівно,
Начувайся тепер!
Я – з чаклунського роду,
Триста років –
Мій вік!
Я – страшний, невблаганний
Чародій-чарівник!
Поглумилась ти з мене –
Покараю за те!
Бачу, маєш ти серце
М’яке, золоте:
Навіть пташку жалієш,
Комашинку дрібну…
Відтепер твоє серце
На замок я замкну!
Відтепер твоє серце
Я байдужим зроблю:
Не зазнає воно
Ні до кого жалю;
Не відчує печалі,
Нудьги та жури,
І не зможеш ти плакати
З цеї пори:
Ні сльозинки з очей
Ти не зрониш повік…
І злетів попід хмари
Лихий чарівник…
***
Повернулась Галя з лісу –
Враз помітили батьки:
Того ж дня змінилась вдача
У коханої дочки.
То була, як всі дівчата:
Вміла щиро реготати,
Вміла плакати вона,
Бо на все – своя година,
Бо на те – жива людина,
А не лялька заводна.
Галя наче скам’яніла…
Ходить тиха, потьмяніла.
Лихо в хаті–їй дарма:
Ні відчаю, ні печалі,
Ані розпачу, ні жалю
В серці дівчини нема.
Засмутилася родина:
– Галю, донечко безцінна,
Хтось наслав на нас біду!..
…Йде жених найперший в хату:
– А віддайте, мамо й тату,
Ковалівну молоду!
– Ми не проти,- каже тато,–
Вийшли дівчині роки.
Та одна-єдина вада
Є у нашої дочки:
Хоч вона рум’яна, гожа,
Хоч пишається в красі,
Крижане у неї серце,–
Не така вона, як всі.
– Не візьму!..– зітхнув хлопчина.–
Бо, як рушу на війну,
По мені вона не кине
І сльозиночку одну.
І від щастя не заплаче,
Як з походу я верну:
Кам’яна вона, пробачте,–
Я ж не хочу кам’яну!..
– Не візьму!..- зітхнув і другий.
Пощезали женихи.
А Галинці те байдуже:
Очі в дівчини – сухі.
Мама руки заломила:
– Доню рідна, доню мила!
Не щастить тобі в житті:
Ти не матимеш дружини,
Ти не матимеш дитини,–
Вік звікуєш в самоті!..
Тато журно зажурився,
Рукавом змахнув сльозу:
– Я тебе, моя голубко,
Поміж люди повезу:
Повезу тебе по царству,
Де багато горя є,
Щоб із жалю
Відімкнулось
Серце замкнуте твоє!..
***
Котить віз
На узвіз,
Котить віз по дорозі…
Ковалева дочка –
Поряд з татом на возі.
Він везе її царством
Усе далі та далі:
– Надивляйся, Галинко,
На людські печалі!
Он працює кріпак
Біля панського жита.
Він викохує хліб,
Та не їсть він досита.
Чуєш – хвиська в повітрі
Нагайка дротяна?
Ох, важкенька рука
У проклятого пана!
В кріпака-бідака
Пошматовано спину.
Засмутись, моя доню,
Зрони хоч сльозину!
– Я не можу заплакати,
Любий мій татку:
Серце кригою скуто
І на ньому – печатка!
Далі й далі везе їх
Конячка моторна…
На утертій дорозі –
Курявиця чорна:
То кайданники йдуть
Позасмучені, кволі…
Їх позбавлено щастя,
Позбавлено волі,
Їм цареві служаки
Підрізали крила.
– Засмутись, моя доню,
Заплач, моя мила!
– Я не можу заплакати,
Любий мій татку:
Серце кригою скуто
І на ньому – печатка!..
***
Мама доню кохану стріла,
Затужила-заголосила:
– Кам’яна ти поїхала з хати,
Кам’яну тебе тато привіз!
Я піду для тебе шукати
Джерело найчистіших сліз:
Може, сльози розтоплять кригу,
Що на серці твоїм лягла…
І не гаючись, проти ночі
Мама рушила із села…
…Йде вона, з утоми хитається,
У зустрічних людей питається:
– Де тут слізне є джерело?
– Он стежина лежить вторована,
Он за лісом село Горьоване,
Найбідніше за всіх село,–
Мабуть, там оте джерело…
А горьованці їй говорять:
– Так, було джерело, було,
Тільки виплакали ми сльози –
І усохло те джерело.
Кажуть, є воно десь на півдні –
Там живуть такі самі злидні…
Повернула вона на південь,
І на північ,
На захід,-
Скрізь
Злидні виплакали всі сльози –
Всохли всюди джерела сліз…
Йшла полями вона,
Лісами,
Їла терен і дикий глід…
Так блукала по світу мама
Десять літ…
Десять літ…
Десять літ!
Посивіла вона у мандрах,
Збила ноги об камінці.
Чорні зморшки печалі й суму
Пролягли на її лиці.
Ісходила високі гори,
Ісходила зелені доли,
Полонини всі обійшла,–
Не знайшла того джерела.
…І обдерта, нужденна, боса
Повернулася до села.
Не впізнали її сусіди:
– Он жебрачка до нас якась!
– У самих – ні зерна в засіках…
Йдіть, бабусенько, бог подасть!
А зайшла на своє подвір’я –
У лахмітті, худа, стара,–
Не впізнав чоловік дружини:
– Хто це – жінка,
А чи мара?
І стояла вона край хати,
Не підводячи голови…
Раптом вчувся Галинчин голос:
– Мамо, рідна!
Де ви, це ви!
Я чекала вас десять років!
Я не спала без вас ночей!..
І горючі,
Пекучі сльози
В Галі бризнули із очей…
І текли вони чисті-чисті,
Мов з прозорого джерела…
Материнська любов гаряча
Навіть чари перемогла!..
