З російського фольклору
Дальня дорога
Ярком пролягла.
Їде дідусь
Від села до села.
Сумно в дорозі
Дідку одному,–
Конче потрібен
Супутник йому!
Дід поганя
Вороного коня.
Бачить – хлопчисько
Його здоганя.
Видно, той хлопець –
Урвиголова:
Пташкою свище,
Регоче, співа.
– Гей, підвезіть!–
Він до діда гука.–
З самого ранку
Чешу пішака!
Радий дідусь,
Що нагода така:
– Тпру, вороний!–
І спинив воронька.
Хлопцю на воза
Сідати велить.
– Можеш,– питає,–
Мене звеселить?
– Можу!-
Сміється урвиголова.–
Буду у риму
Казать я слова.
– Як це?
– Ну так, щоб було до ладу
– Ось я вам приклад
Такий наведу:
Взяти, припустимо,
Слово «земля»:
Проситься рима до нього –
«Рілля».
Можна також –
«Немовля» чи «маля»…
Як вас на ймення, дідусю?
– Ілля.
– Слухайте ж риму:
Я діда Іллю
Та й за борідку пухнасту
Вхоплю!
– Що? За борідку?
Та як же це так?
– То ж я для рими!–
Регоче хлопчак.
Дід спохмурнів:
– А твоє як ім’я?
– Змалку зовуся
Силантієм я.
– От що скажу тобі,
Хлопче СИЛАНТІЙ:
Ти з мого воза
Негайно ЗЛІЗАНТІЙ!
– Діду! «Злізантій»–
І слова нема!
– Є чи нема,-
Це мені задарма.
Злазь, шибеняко!
Бо я не стерплю,–
Не заборідку –
За вуха вхоплю!
