За югославською народною казкою
Заслаб король,
Похуднув,
Зблід,
Утратив сон і апетит.
Не хоче сиру він і скибки,
Не хоче він форелі-рибки,
Не їсть мигдалю
Та інжиру,–
Занудьгував король із жиру!
Король молитись перестав,
Король голитись перестав.
Не зодягає він корону,
Святкову мантію червону,
М’яких розкішних шуб із лиса,-
А їх у нього достобіса!
Усе король пресвітлий має,
А щастя в короля – немає!
Нудьга скрушила короля…
Лежить він,
Вуст не розтуля,
І лиш ридає з туги…
Тут сколотились вірні слуги:
– Король сумує! Він охляв!
Як цвіт без дощику, зів’яв!
– Його зведе нудьга оця!
– Мерщій гукайте мудреця!
Заметушивсь придворний люд,–
І ось мудрець вже тут як тут:
– Ваша світла величність,
Я вас заспокою,
Вашу тугу-журу
Я зніму як рукою.
Та для цього потрібно,
За будь-яку ціну,
Розшукать в королівстві
Щасливу людину.
І з тієї людини,
Як зайде в палати,
Сорочину натільну
Швидесенько зняти.
А тоді
Ту сорочку натільну
Ураз
Зодягти,
Ваша світла величність,
На вас!
За хвилину одну
Ви позбавитесь туги…
Загукав тут король:
– Гей, міністри та слуги!
Хай гінці-молодці
Залишають домівку,
Хай негайно рушають
В дорогу-мандрівку!
Хай обскачуть усю
Королівську країну,
Хай знайдуть-розшукають
Щасливу людину!
Бистрі коні б’ють копитами,
Ось вже коні – за воротами.
Задзеленькали бубонці –
І помчали у путь гінці!..
Дме в обличчя вітрець-«бора»;
Он – висока Триглав-гора:
Тут доріженька поверта
В дальні селища і міста.
Вже і сутінки впали сиві.
Мчать гінці-молодці щосили.
І питають в кожній оселі:
– Є щасливі тут?
– Є веселі?
Скрізь гінцям відмовляють: «Ні!
Тут нещасні усі, журні:
В того – хата сльозами вкрита;
У жовніри того забрито;
Той до ранку не засина –
Ні з чим їхати до млина!»
…Три доби,
Як гінці королівські
В дорозі,
А людини щасливої
Катма і досі!..
..Проїжджають гінці
Невеличке село.
Білим цвітом олив
Те село замело.
А назустріч гінцям –
Чоловік-весельчак:
Він по вулиці йде,
У сопілку гуде,
Витанцьовує «жих»
І отак,
І так-сяк!
Зупинили мерщій танцюриста
Гінці:
– Чоловіче, скажи,
З чого витівки ці?
Для веселощів
Наче немає причин:
Ти на вигляд –
Звичайний бідняк-селянин:
На каптані – дірок,
Як на небі зірок,
А на шапці тих латок,
Як у жмені – зерняток!
– Ну то що?
Хіба щастя –
В пишному вбранні?
Мій дірявий каптан – Не турбота мені!
Я ходжу по землі,
Я танцюю, сміюся,
Бо на вдачу такий,
Бо життям веселюся.
Я не відаю горя,
Печалі не знаю…
Рашко – звати мене,
Родом я з-за Дунаю.
– Тож, виходить,
Ти, Рашку,–
Щаслива людина?
– А щаслива,-
Побий мене добра година!
Гінці заметушились,
За поли Рашка – хап!
Один веде за руку,
А другий за рукав.
– Тож їдьмо, Рашку, з нами
У королівський двір.
Чимало злота-срібла
Одержиш ти, повір!
– Нащо мені багатство?
Багатство в мене є:
Он світить щедре сонце,
Воно – моє!
А он дзюрчить Морава –
Невпинна течія.
Ця річенька бурхлива –
Моя!
Он листячком вдяглися
Розложисті гаї. Оті гаї дубові – Мої!
І купол цей небесний –
Просторий, чистий – Мій!
…Вмовляли довго Рашка
Гінці навперебій.
І згодивсь він:– Поїду,
Бо вік хоч звікував,
У короля в гостині
І разу не бував!
..Посідали в карету –
І рушили в путь…
Прибули –
Й до палацу
Із Рашком ідуть.
– Ваша світла величність!
Погляньте сюди!
Киньте тугу і сльози,–
Збулись ви біди:
У країні
Людина щаслива
Знайшлась!
Зараз з неї сорочку
Ми знімем для вас,-
І одразу ви будете
Дужим, міцним!
Ось він – Рашко щасливий,
Знайомтеся з ним!
Рашка палко вітають,
Величають на «ви»…
Сперш у Рашка
Шапчину зняли з голови.
А коли за хвилину
Каптана стягли,–
Всі від подиву
Й слова сказать не могли!
Занімів сам король,
Королева сама:
На щасливій людині
Й сорочки нема!..
Тож виходить, що Рашка
Привезли дарма!..
Довго тиша в палаці
Стояла німа.
Схаменувся король,
Закричав, заридав.
І тихенько вночі
Богу душу віддав…
