Зима… Дорога… І нудьга…
І вітру східного виття…
І раптом – хльоскіт батога:
– А-а, душі бісові, гаття!
Тяжкий післявоєнний рік.
Поля снігами замело.
Везе мене дідок-візник
Шляхом із станції в село.
Пейзаж, знайомий у путі:
Узлісся… балочка… місток…
Мене в благенькому пальті
Мороз проймає до кісток.
І тихо я в душі кляну
Цього дідка у кожушку,
Сніги, мовчанку, далину,
Свою професію важку,
Своє мандрівницьке життя…
– А-а, душі бісові, гаття!
Відчувши суть моїх думок –
Сердита я й неговірка,–
Конячок зупинив дідок,
Поклав батіг на край візка.
Кожух під себе підіткнув,
Із капшука дістав махру,
Із глибини кишень добув
Газету зібгану стару.
Скрутив цигарку, запалив.
– От гарно, ніби у раю! –
І пильно глянув із-під брів
На постать знічену мою.
– Замерзла, мабуть?
– Ні, – кажу.
– А знітилась чому?
– Та так…–
Дідок знімає свій кожух
(Під ним ще ватянка й піджак).
Старий дбайливо укрива
Мене, незнану і чужу.
– А ти не з Києва, бува?
– Ага, із Києва, – кажу.
– Який твій чин? Що ти за птах?
До нас в село з яких причин?
– Я – газетяр, такий мій фах,
Кореспондент – такий мій чин.
Він знов на мене погляда,
В очах – повага і тепло.
– Кореспондент? Оце так да!
Люблю газетне ремесло!
Газета… як би це сказать?
Газета – це корисна річ:
Є що з охоти почитать,
Є що, звиняйте, покурить…
…І знову – хльоскіт батіжка,
Мені так тепло в кожушку!
І я люблю цього дідка,
Свою професію важку,
Своє мандрівницьке життя…
– А-а, душі бісові, гаття!
