Іду в полях. Нікого і ніде.
Півнеба захід – золото червоне.
Я йду, і одуд стежокю іде,
моїх полів маленький чичероне.
Де бджоли носять сонячний пилок
і муравель над здобиччю міркує, –
ледь я зміню дистанцію на крок,
він перепурхне й далі чимчикує.
Я чую смутку пальці крижані.
Розрісся цвинтар. Груша постаріла.
Мабуть, людину десь на чужині
отак би жодна пташка не зустріла.
І він іде, і я собі іду.
Йдемо удвох під вечір по стежині.
А він мені дудукає: ду-ду!
А далі яр і діти у ожині.
