Ліна Костенко – Пелюстки старовинного романсу: Вірш

Той клавесин і плакав, і плекав
чужу печаль. Свічки горіли кволо.
Старий співак співав, як пелікан,
проціджуючи музику крізь воло.

Він був старий і плакав не про нас.
Той голос був як з іншої акустики.
Але губив під люстрами романс
прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.

На голови, де, наче солов’ї,
своє гніздо щодня звивають будні,
упав романс, як він любив її
і говорив слова їй незабутні.

Він цей вокал підносив, як бокал.
У нього був метелик на маніжці.
Якісь красуні, всупереч вікам,
до нього йшли по місячній доріжці.

А потім зникла музика. Антракт.
Усі мужчини говорили прозою.
Жінки мовчали. Все було не так.
Їм не хотілось пива і морозива.

Старий співав без гриму і гримас.
Були слова палкими й несучасними.
О, заспівайте дівчині романс!
Жінки втомились бути не прекрасними.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (2 оцінок, середнє: 5,00 із 5)
Сподобався вірш? Поділіться з друзями!
Теми вірша "Ліна Костенко – Пелюстки старовинного романсу":
Залишити відповідь

Читати вірш поета Ліна Костенко – Пелюстки старовинного романсу: найкращі вірші українських та зарубіжних поетів класиків про кохання, життя, природу, країну для дітей та дорослих.