Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.
І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.
Дуже дививй пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони — як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота.
- Наступний вірш → Ліна Костенко – Тут обелісків ціла рота
- Попередній вірш → Ліна Костенко – Чекаю дня, коли собі скажу
(9 оцінок, середнє: 4,44 із 5)
Підписатися
0 Коментарі
Найстаріші