Я ніколи не звикну,
Я не вмію до тебе звикати.
Це за примхи мої ти так гарно мене покарав.
І приходять світанки, щоденних турбот адвокати
І несуть під пахвою тисячі різних справ.
Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге,
Урожай суєти — залишається тільки стерня.
Скільки ми милувались! І кожного разу — вдруге!
Стільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.
- Наступний вірш → Ліна Костенко – Напитись голосу твого
- Попередній вірш → Ліна Костенко – В дні, прожиті печально і просто
(Оцінок ще немає)
Підписатися
0 Коментарі
Найстаріші