Було, було… Було і відкотилось,
Мов колесо, в туманну глибину, —
Та мить таку я пережив одну,
Одно таке у пам’яті відбилось.
Дорога. Ранок. Тиша. Довгий яр,
Весь білою черемхою залитий.
Гроза минула, і пахучі квіти
Усі в краплинах. Ллється з-поза хмар
Проміння тепле і голубувате.
Біля криниці коні напувать
Спинились ми. Краплинами блищать
Вологі очі підлітка-дівчати.
І невидимі в пущах солов’ї
Жагу солодку в звуки виливають.
Здавалося, що то самі гаї
Назустріч сонцю ранньому співають.
По кладці молодиця перейшла,
Похитуючи відрами дзвінкими.
Здалося — щастя розцвітає зриме
На ковороті світлого села.
Все тоне у безумній черемшині,
Все пахне молодістю і життям…
Чому звеліти власним почуттям —
«Лишіться!» — не дозволено людині?
Отак би в серці смертнім закріпить
Безсмертну силу й молоду жадобу,
Щоб зосталися у житті до гробу
Метелиці орошених суцвіть,
І солов’ї, й дівча, і молодиця,
І тихе ржання коней, і весна,
І все, що в сні скороминущім сниться
І ніби сон — навік, навік мина!
