Дощ намітку кинув срібну
На широке млисте море,
Що не б’є громоподібно
В сірі скелі, в сині гори,
А колишеться ласкаво,
Плеще рівно й величаво,—
Все-бо гнівне та суворе
І на усміх має право.
Дощ полоще пальми вбогі
I пошарпані банани,
Кипарисів крони строгі
Та бур’ян, мені не знаний,
Спраглу землю напуває,
В серце радість наливає…
Без вологи й серце в’яне,
Хоч без сонця — умирає.
