Лисичка-сестричка снігами бродить,
Немов поживи, голодна ходить:
– Ой Боже, мій Боже, пошли що з’їсти,
Бо я вже не можу ні йти, ні лізти!
Аж бачить – он зайчик біжить серед снігу,
Його не догонить лисичка з бігу…
Міркує-гадає, аж очі жмурить,
Чей того малого зайчика здурить.
Схилилась низенько, гребе лапочками,
Кричить, що аж гомін іде лісами:
– Знайшла я під снігом добра чимало:
Головку капусти, м’ясо і сало!
Капусту лишу, бо ж то річ не ласа,
Досить наїмся сала і м’яса!
Капусту сховаю на місці оцьому,
А з салом і м’ясом біжу додому!
І щось одгрібає, і щось загрібає,
І ніби додому з чимсь утікає,
Сама ж поспішає за кущ засісти,
Чей зайчик захоче капусту їсти.
А зайчик і справді не забарився,
Як вчув про капусту, то звеселився,
Ось-ось добігає, ось-ось вже близько,
Аж тут десь узявся сірий вовчисько.
І він також вийшов на лови вранці,
Вчув мову лисички, повірив байці,
Шерсть настовбурчив: – Того не бувало,
Щоб хитра лисичка поїла сало!
І також пустився в той бік стрілою,
Кричить: – Де ти, кумо? Ділися зі мною!
Найшов, причепився: – Де теє сало?
Гарчить, скалить зуби, аж лячно стало.
Зіщулився зайчик від того гуку,
Підняв довгі вуха, зрозумів штуку.
Втікає щосили до свого роду,
Щоб всім розказати страшну пригоду.
