В серці спомин —
світлу ватру —
зберігаю,
ним живу…
Не забуду вік
театру
ані «Пісню лісову».
Я покинув
гру-забаву
і весь час
товаришам
лиш говорю
про виставу —
ніжну Мавку, Лукаша.
І про те,
що я до тата
не тулитися не міг,
як з’явились
потерчата…
Я чомусь
злякався їх!
Бачив я
в дрімучім лісі
і Того,
що греблі рве…
Стільки дива
на Поліссі
поруч із людьми живе!
Досі серце
б’ється дзвінко
і спокою не дає.
Рідна
Лесе Українко,
як це добре, що ви є…
- Наступний вірш → Марія Хоросницька – Княжа гора
- Попередній вірш → Марія Хоросницька – Дозвілля
(Оцінок ще немає)