Марія Пригара – Буря: Вірш

Враз застрибали
Гребені білі.
Дужче і дужче
Казяться хвилі.
Вітер сурмить,
Мов сердитий сурмач.
…Чути в каютах
Лемент і плач.
Буря гримить
На морському шляху,
Мчить пароплав
У затоку глуху.
Там, у затоці,
Наїжились кручі.
Грізно ревуть
Чорториї кипучі.
Ближче і ближче
Прибою луна.
Раптом із моря
Дельфін вирина.
«Буде нещастя!» –
Подумав одразу.
Кинувсь на поміч,
Забувши образу.
Скаче угору,
А крикнуть не вміє.
Хто його в бурю таку
Зрозуміє?
Вдарила блискавка.
В ніч і туман —
Вгледів дельфіна
Старий капітан.
«Що тут робити?
Однаково згинем!»
Крикнув:
«Стерничий!
Звертай за дельфіном!»
І у вузькому проході
Між скель
Тихо
важкенний
Поплив корабель.
Вранці, при сонці,
Дельфіна шукали.
З борту
Всіма голосами гукали.
Дуже просили
Забути пригоду,
Рибку сріблясту
Кидали в воду.
…Чутка недавно
У морі ходила,
Що вже говорить
Дельфін, як людина.
В дальній затоці
У тиху годину
Кличе малечу:
«Сідайте на спину!»
А коли бурі
Над морем ревуть,
В хвилях рибалкам
Показує путь!