Що за шепіт чути в тиші,
Ніби сну комусь немає?
То Дніпро зірки колише,
Сам з собою розмовляє.
— Недаремно ж,— він говорить,—
Я сягнув до небокраю.
Чи я річка, чи я море —
Вже тепер і сам не знаю.
І хоч роки за плечима,
Я міцнішаю на силі.
Та навіщо ж на спочинок
Відпускати в море хвилі?
Ось не хочу мати спокій,
А візьму — і просто з ходу
Заверну свої потоки,
Пожену слухняну воду.
У степи, від сонця в’ялі,
Між полинними кущами
Хай біжить все далі й далі,
На хліба хлюпне дощами!
Прилетять пташки шумливо,
Не питаючись нікого.
Біля хвилі, мов те диво,
Стане чапля довгонога.
Забринять лани струмками,
Зашумлять садами балки.
В очереті над ставками
Ніч не спатимуть рибалки.
І кепкуючи з посухи,
Заколоситься пшениця.
Мов красуня-чепуруха.
Буде вродою хвалиться.
Отаку я маю мрію.
Як надумав — так і буде.
А як щось я не зумію —
То мені поможуть люди!
