Марія Пригара – Сорока: Вірш

Сидить сорока на містку,
Кричить сорока: — Скре-ке-ку!
Скажіть, будь ласка, скре-ке-ке!
Чи де ви бачили таке?
Усі летять в далекий край,
А ти мовчи та поглядай!
Ну, хай летять лелеки в путь,—
Вони ж узимку пропадуть.
А тут дивлюся — горобець
За ними чеше навпростець!
Ще й він подався в дальній світ.
…Звичайно, я за ним услід.
— Ану,— кричу йому,— спинись!
Ану,— кричу,— назад вернись!
А він на це: — Ні, тьотю, ні!
Загину десь на чужині.
Тут я його за ці слова
Таки скубнула раз чи два.
А він — гадаєте — у крик?
Він тільки видерся і втік.
Скажіть, будь ласка, скре-ке-ке!
І де це бачено таке?
Ви гадаєте, дуже приємно,
Як тебе відлупцюють даремно?
Ви гадаєте, мило та любо,
Як тобі та насмикають чуба?
І летить наш горобчик і плаче
— Отаке ти, життя гороб’яче!
Воював з усіма я немало,
Та за що ж мені зараз попало?!
Раптом весело свиснули крила,
Мимо зграя шпаків пролетіла.
І здалось горобцеві крізь сльози,
Наче шпак погрозив по дорозі.
Наче крикнув до нього сердито:
— Ти куди, волоцюго, куди-то?
А вже хмари посунули швидко,
Синє море попереду видко.
Буйний вітер із хвиль налітає,
Біля моря шляхи заступає.
І вже крила в горобчика мліють,
Ніби зовсім летіти не вміють.
Вітер кида його, мов пір’їну,
Повертає на бік і на спину,
Бо немає в горобчика звички:
Він літав лиш у поле й до річки.
— Мамо! — крикнув він з жахом.— Боюся?
Поможи, бо назад не вернуся!