То не могила — то великий рів.
Усюди трупи, певно, більше сотні.
Вже сутеніє, зграї комарів
Снують у тиші гробовій, німотній.
Аж раптом стогін… Хтось живий іще.
Мала дитина тихо щось белькоче,
А душу полонив болючий щем:
“Ой, дядьку, хліба! Їсти, їсти хочу!”
Малому десь, напевно, рочків три,
Такий біленький, в полотняній льолі,
На руки взяв, немов знайшов скарби:
“Ти жити будеш! Ти щасливий в долі!”
Мабуть, в живих нікого вже нема.
“Там тато, мама!” — показав на яму
І обійняв руками обома.
“Не плач! Не бійся! Жити будеш з нами”…
