Зелена, білогрива хвиль юрба.
З піску рудого чорна гостра скеля;
На ній і часу і вітрів різьба.
Як паща дихає морська пустеля,
Під небом бурим, вагітним од хмар
По надбережжю жовту піну стеле,
Вітрів і хвилі жовтий перегар,
І вогкий шум, і від каміння тіни
І сонця тьмяного задушний жар.
Ген з пелени зеленої дельфіни
Спливають і медузи крізь глибінь,
Стоять в застиглості байдужій – сині.
Ступнями ніжними на гостру рінь
До каменя прикуте тіло діви;
Його пронизує одчаю тінь;
Над ним кружляють меви галасливі.
Її за ними не слідкує зір,
Глядить на обрій, в тумани чадливі, —
Там піни і води до неба вир…
Тріпочуть в неї вії золотаві —
То бурею наближується звір.
Вилискується з пінистої лави
Луска на животі спижева, хвіст,
Полоще блиски огненно-синяві…
Ось надимається, як чорний міст.
Не знає діва, де подіти тіло,
Як тепле молоко, як ніжний лист…
І груди і живіт затріпотіли
Під звоями живих рудавих кіс,
А ноги розпросталися без сили…
Та враз – чи сон… – крилатий кінь підніс
Над нею очи і шолом героя…
З безодні рев, а зверху меч заблис.
Крізь вії бачить пломеніє зброя —
То креше меч удари вогняні…
Герой і звір пірнули в вир обоє.
Схопилися, лиш клекотить на дні;
Заборсалось – і з піни кінь крилатий
І гнівночолий вершник на коні.
Не знає діва: ждати чи тікати.
Даремно, – в тіло в’їлись ланцюги…
Ах, бедра й перса в коси не сховати…
Вже він цілує сплет її ноги,
Під грудьми чує хижі владні руки
І спраглий трепет мужньої жаги.
Об скелю ланцюгів розтятих стукіт.
Кладе її між крил. Басує кінь.
Летять – а в глибині німіють згуки.
І тільки хмарами крилата тінь
Як чорна пляма потягла за ними
В мінливому хаосі миготінь.
Уста до уст озерами нічними, —
І він сказав: «О, діво, день погас.
Під зорями Еллади голубими
Як сонний лебідь нас несе Пегас».
