Каравели відходять. Порожніють порти.
Проминають вітрила. За вікнами осінь.
Замітають вітри вернісажі. З картин
Тихо сходять старці і ідуть собі босі
У світи. А в світах – тільки сонми тривог
І замети зі снігу й піску. І самотньо
На трухлявому ґанку сидить собі Бог
І латає вітрила. За сотнею сотню.
- Наступний вірш → Мар’яна Савка – Прокотилась луна, що не варто іти назад
- Попередній вірш → Мар’яна Савка – Курортне
(Оцінок ще немає)