Але що це? Ти знову — утік в минуле,
Де мене не було, і була банальність?
Тебе спогадом меду покликав вулик
У незлічений жах шестикутних пеналів.
Тобі знов до душі впорядкований морок,
Що безпечніший, аніж моє божевілля.
Не на мед, а на сльози подібне море,
Але плакати ліпше, ніж братися цвіллю.
Втім, про що я? Авжеж не про вартість меду,
Про царицю твою — погордливу самку,
Про твоє волелюбне безглузде кредо,
Від якого давно — ані дій, ні уламків.
Так, мій голос тремтить, та його не чути,
Він зникає у хорі колишніх коханок,
В віршах ніжності меншає, більшає — трути,
А колись і мене разом з ними не стане.
