Цей колодязь у землю душею проріс.
Над господарем, видно, хитаються трави.
Він вихитує зорі, сонця і заграви
І по серцю прокочує вітер і грім…
Дні минають: що сонячно — то і свята.
Вже повз нього давно не проходять отари,
Лише ворот кричить, мов поранений птах.
Що, скалічений цепом, не злине під хмари.
