Десь над містом квітує вогонь,
Сивий присмерк над літом тане…
Чуєш дивну тривогу? — Либонь,
Вітер б’є в золоті тимпани.
Очі трав на обличчях руїн
Усміхаються якось недобро.
Прокотилися дні мої
Кураями за темний обрій.
Облетить листопадом тепло,
Тихо ляже між слив і черешень.
Видно, все, що у мене було —
Віра в те, що твій погляд не бреше.
Отже, все, що лишилось мені —
Тихий шепіт чиєїсь тривоги,
Хліба шмат у торбині на дні
І дороги, дороги, дороги…
Я їх всі віддавала “за так”,
А коли зупинилась безсило —
Мені здався багатшим жебрак,
Той, з яким я мій хліб поділила.
