Колись давно вiн жив у тiм селi,
Де стигнуть в небi сполохи лелечi.
Вiн був поетом: сiть звичайних слiв,
Як мантiя, йому вкривала плечi.
Спитаете: “Де твори?” А нема, –
Тi вiршi не помацаєш руками:
Була його поезiя нiма –
Отож i не розчули за вiками.
Дорослим вiн здававсь жахливим сном,
Марою, що втрача ночами тiло,
Його взивали стиха чаклуном,
Хоч навiть в чорта вiрить не хотiли.
Лякали ним дiтей. Неначе звiр,
Ходив наклеп, чутки повзли пихатi,
А дiти набивалися у двiр,
Аж в тiм дворi ставало тiсно хатi.
Що вiн казав? Нiхто тепер не зна.
Якi казки злiтали до малечi?..
Вiн жив у тiм селi, де допiзна
Вирують в небi сполохи лелечi.
