І ніхто не зустріне
звитяжного юного мавра.
І рабині із радісним виском
не вдягнуться в біле.
Він підійде. Закляне.
Похилиться: Здрастуйте, мамо! —
І окривавлений усміх,
молв птаха, впаде на могилу.
І побачить він сад,
що цнотливо прикрився травою,—
Водомети сочаться
прогіркою білою кров’ю.
Закричить над ним вітер
сумною старою совою.
І промчить по душі
здичавілих биків поголов’я.
І ніхто не покличе
раптово зчорнілого воя,
І зустрінуть його
у віталні безшелесні тіні.
Він пожбурить меча
і всю ніч буде пити з собою,
Тупо дивлячись в люстро,
що тріснуло на середині.
