І.
Це божевілля —
жовті будинки
з сірими вікнами,
кава із сіллю…
Хочеш, ця жінка
спогади викине —
мотлох і сміття,
суглинок болю,
крики зволожені…
сумніви зітре
чорна сваволя непереможена.
Шмаття асфальту
чорними пальцями
сутінки шарпають.
Зоряна смальта
в місячні п’яльця
кинула картами.
Сонце скривавлене
б’ється за горами
плодом невизрілим.
Чорною кавою,
чорною-чорною
ніч моя вистигла.
ІІ.
Бачиш? На денці чашки
в кавовій гущі —
то ми.
Темно. Дихати важко.
Ми невсипущі
серед зими.
Чуєш? Там, за стіною,
спить порожнеча.
Мовчи!
З волі придурка-Ноя
чинимо втечу
вночі.
Змії, коти і птахи
тепло примовкли —
сплять.
У опівнічні жахи
жмаканим шовком
вповз переляк.
Ліжко замостиш травою,
Квітку чортополоху
кинеш мені…
Бачиш? Нас тільки двоє.
Тепло і вогко
схлипує ніч.
…Ранок. Вихлюпну каву.
Стане між нами
вічне “якби!..”
Знову мене ошукала
синіми снами
ніч ворожби.
ІІІ.
Сонно покличу я.
Чом ти не йдеш?
Ах, як коричнево
сходить цей день!
Яблуко місяца
долі впаде.
Ах, як невиспано
сходить цей день!
В хмарах запалиться
сяйво руде.
Ах, як безжалістно
сходить цей день.
Сонячним колесом
в небо гніде
Ах, як безболістно
сходить цей день!
ІV.
Кружляють втомленим вальсом
в хатньому затишку
залишки галасу.
Повільно злизую з пальця
коричневу цяточку.
Прокидаються.
За вікнами натовп
потріскує сухо,
кроки — мов постріли.
Шукаю халатик,
плетуся на кухню —
мити посуд.
