Вогонь свiчi вмирав безсило.
Здавалось, нiч не промине.
I я в знемозi шепотiла:
Люби мене! Люби мене!
А за вiкном завiя бiла,
Неначе птах з дитячих снiв,
Кружляла, билась грудьми, вила
I борсалась помiж снiгiв.
Немов хотiла загасити
Вогонь свiчi, розбивши скло.
Дарма! Снiгам дарує лiто
Моє тепло, твоє тепло…
…А що тепер? Чорнiють вiти,
I пада заметiль до нiг.
Палац, коханням обiгрiтий,
Засипав бiлий-бiлий снiг.
Ми пам’ять втратили, i звикли
До вiтру, що тепло жене…
Лиш б’ється вiхола у вiкна:
Люби мене!.. Люби мене.
