Насінневий сухенький лускіт.
Кіт на ганку. Спориш по дворі.
Тінь бджоли лягла на пелюстку —
Все так само. Вже котрий рік.
Стань. Дивися. Плечима знизуй, —
Час котився — котився — і став:
Баба Катря лічить на призьбі
Насінинки, наче літа.
Вже й не вгледиш за тими роками,
Хоч дивися під руку шорстку:
Баба Катря була за маму
І сестричкам, і брату Федьку.
А було ж тій мамі тринадцять!
Може, більше. Ніхто не згада.
І сусідки лаялись: — Трясця!
Ще й гордує. А стан! А хода!
Гляне баба — нічого не видко.
Хилять бабу роки і роки.
Де той Мирополь? Де ті сусідки?
Де зухвалі стрункі парубки?
Йшли по воду — пішли за водою.
Це ж уже й не згадає ніхто:
Баба Катря була молодою.
Був ще парубок дід Платон.
