О світе мій темний,
моя антитезо печальна!
Боюсь задивитись
у погляд твій, мудрий, мов світ.
По черзі гостюючи,
ходим не далі вітальні.
З усіх привілеїв
рядки вирізняєм криві.
Оце б — як колись!
Та боюся, не вистачить сміху,
Аби засміятись — і сильною стати на мить.
О світе мій темний,
моя нерозважлива втіхо,
Чому це твій погляд
теплом запізнілим бринить?
За щирість останню
не жаль і пробитої скроні,
За біле з червоним
і літом платити не гріх…
За що ж нам, мій друже,
любити осіннє осоння?
Хіба за сміливість
отак заморочити всіх?
Як знайдеться слово —
засиплю колишні копальні,
Щоб міг ти пробачить
хоч краплю моєї вини.
О світе мій темний,
моя антитезо печальна,
Остання сторінка
усіх ненаписаних книг.
