Поштова скринька мріє про листи.
Її душа — тривожна і порожня.
Вона німа. Чи то німуєш ти,
Адреси забуваючи безбожно?
Я вже давно закинула ключа.
Я вже забула, як, здригнувшись слабко,
Пульсує простір, зміщується час,
Затиснений в одну-єдину крапку.
Поштова скринька майже без мети
Закреслює надію невагому,
Що із-за слова раптом вийдеш ти —
Такий, як є — і трохи незнайомий.
Поштові скриньки іноді мовчать.
Одна із них, сяйнувши раптом біло,
Одним-єдиним обертом ключа
Мене мені поверне без зусілля —
Вона могла б. Проте, чорніє тло.
В її очах німує порожнеча…
І я втрачаю усміх і тепло,
По сходах підіймаючись надвечір.
