І.
Пригадалася казка стара.
Серце тепло й стривожено стислось:
Так багато забутих прикрас
На ялинці смішного дитинства…
Так буває — надходить Різдво.
Забуваються біль і образи…
З давним другом святкуємо вдвох
Новорічну засніжену казку:
Сніг і сміх…Мов нема самоти,
Хоч тихенько насвистує вітер,
Що порвався старий серпантин
І улюблену кульку розбито.
ІІ.
Коли зима надвечір входить в місто,
Усі жалі вкриває синій сніг.
Спалахують вогні. Немов намисто,
Видзвонюють і котяться у ніч.
І ви, мій друже, знову, як дитина
Рятуючись від смутку й самоти,
Купуєте ялинку, апельсини,
Якісь прикраси, дощик, серпантин…
Зоря стоїть над світом — і не гасне,
І спогади світлішають. І вам
Так хочеться повірити у казку —
Дитячу казку світлого Різдва.
ІІІ.
Ти так само, як і я —
Хочеш зустрічі і втечі.
Я без тебе — ничія
В цей різдв’яний світлий вечір.
І малюючи мене
Пензлем пам’яти без краю,
Ти вже знаєш, що мине
Самота в дзеркальній рамі,
Що розтане тужний щем,
Розчинившись у світанні,
Коли виповниться вщерть
Келих нашого чекання.
