Змок подiл в росi – то мала бiда,
Змiєм кiнь тремтить в поводу –
Я босонiж в гостину до прадiда,
Приминаючи трави, йду.
Ще не видно, за балкою сховано,
Ось яруга, iще одна –
I постане вiтром будована,
Роду нашого купина.
Ледь гiрчить повiтря, порушене
Теплим присмаком ковили.
Накривають столи пiд грушами,
Чути гамiр: злетiлись орли.
Тi, хто вижив в вiках i незгаданi,
Iх не десять i навiть не сто…
Крок прискорюю, кваплюсь,
аж падаю,–
А мене не чекає нiхто.
То ж не мною степи розпроданi
I промiнянi на земне,–
Не сiдай же без мене, роде мiй,
Зачекай хвилинку мене…
