Розкажи мені, коте,
про Ковчег у Всесвітнім потопі,
Де твій пращур вусатий об Ноєві терся коліна,
Бо генеза моя дуже дивна: колишня глина
Раптом стала Адамом, на якого з’явився попит.
Із тобою простіше: вже був ти м’яким і смугастим,
Коли ребра були ще до одного цілі в Адама,
І Всевишній ще тільки задумав був створення Дами,
Мами довговолосих, що будуть варити й прясти.
Смачно їстимуть яблука, винайдуть сік виноградний,
У тодішньому побуті усміх змішають і сльози.
Будуть періодично втрачати всі воїни розум
І коханих вбиватимуть, щоб відплатити за зраду…
Мій смугастий товаришу! Взаємопрезирство безмежне.
Ми воюєм віки, та ніхто не здобув перемоги:
Твої родичі вічно улесливо труться об ноги
І дахами гуляють, аби зберегти незалежність.
Отже, будь мені спільником,
я ж у душі — напівкішка,
Присмак крові первісний п’янить мене солоно досі…
Залишаю цілунки на твоєму рожевому носі.
Можеш їх уночі передати хазяїну нишком.
