Ген, зелене вітрило на лимонному обрії.
Там — висока зоря із тупими кутами.
Народи мене знову, земле, о мамо!
Народи з твого лона — мов ноти з гами.
Я іще повернуся. Очима недобрими
Позирають на нас пурпурові хмари —
На червоному небі криваві виблиски.
Не боїшся? Я знаю, нам більше не виплисти,
Розлетілися вже і відлуння, і виляски
Золотого, як грім громовержця, удару.
Я цілую піняві вуста океанові.
Я шалію від крику його легіонів.
В нього сильні смарагдово-чорні долоні.
Обривають вітри чаєк зболені грона
І червоний пісок перелічують наново.
І над всім цим — багряного сонця вогонь!
Хто стежки зневажає — не піде по обраній,
Мертва чайка вже більше не буде хороброю.
Ген, зелене вітрило на лимонному обрії…
От і все, що зосталось від серця мого.
