(триптих)
I.
А на обличчях батьків —
зморшка за зморшкою —
Доля різьбить
Химерний дереворит.
Мисник ховає важкі
Полив’яні горщики.
В теплому чреві плити
Вечір горить
Спраглий червоний вогонь
Ще нагодлваний —
Знає на смак
Різну деревину.
І у буття мого
Є майбутнє — до повені,
Отже, надія
Зустріти прийдешню весну,
Доки ще тепло пахнуть
Мамині руки
Чи молоком, чи, може,
Моїм життям,
Доки ще можу сховать
Жаль і розпуку
В усмішку батька
З полегкістю каяття.
Повне право руки —
Набрати пригорщею
На майбуття
Пам’яті і жури…
А на обличчях батьків —
Зморшка за зморшкою
Доля різьбить
Печальний дереворит.
II.
Пізно вже — смеркло.
Обрій в’ється димами.
Тепло і хмарно…
Не переймайтеся цим!..
Бачу у дзеркалі
Жінку, схожу на маму.
— Мамо, яка ти гарна!—
Каже мій син.
III.
— Татуню, вибачте!— згадалось.
Тоді б сказати — пізно вже.
Ні, це не в люстрі — далі, далі,
В медових відблисках пожеж.
А я мовчу. І скнію, скнію…
Що ті слова? — не чути їх.
Тремтять долоні. І на вії
Лягає час. Чи, може, сніг?
Напевно, сніг — давно не літо.
Тривожні відблиски сльоти.
— Татуню, вибачте! — І вітер
Відповідає: Бог простить.
