Над тобою нiч свистить арканом,
Сплетеним зi степових вiтрiв.
Що тебе тривожить так, гетьмане,
Що тобi не спиться до зорi?
Смутку iз вiдра, що на цямринi,
Ти до краю не допив iще.
Високо ще небо соколине,
Де кружляє твiй крилатий щем.
Ти ж без його не вернеш до тями,
Ти сьогоднi правду чув слiпу:
Жаль лише трави, що копитами
Кiнь твой потоптав у цiм степу
I впаде в вiки на чорнiм крепi
Чорна тiнь твоєї булави!..
Де вам знати, як блукав вiн степом
I просив пробачення в трави,
Так, немов кричав до всього краю,
Пияком хитаючись на двох:
На землi – нi пекла анi раю!
Бог все бачив! Хай розсудить Бог!..
Най розсудить. Де ж твiй сон, Богдане?
Може, долю кращу де набрiв?..
Ти – один. I нiч свистить арканом,
Сплетеним зi степових вiтрiв.
