Я сьогодні на заході бачив світання,
Хоч і кажуть: в минуле нема вороття.
Ген, далеко за обрієм зникло останнє.
Найсильніше кохання сумного життя.
Білим птахом майнуло в солоні обійми.
Знов будитимуть хвилі давні мрії і сни.
Але доля змагається з нами постійно,
Тож життям моїм більше не стануть вони.
І тепер, як би дужо це кликало море —
Лише чайка за мене над ним прокричить.
А на “Санта-Марію” чекають простори.
Їй навряд чи насниться невблаганна мить,
Коли море намарне тягтиме долоні,
Марно битиме в берег і гукатиме в путь,
І останні, невисохлі краплі солоні,
Наче сльози, по щоглі повільно сповзуть.
