Стікає вечір дощем зі скла,
Ламає вітер деревам руки,
Та їм не знати такої муки,
Як пам’ять щойно мені знайшла.
Стікає вечір в долоні дня —
І тільки смуток у серці коле,
Бо вітер викрав твій теплий голос
І тужно плаче по кращих днях,
Де ти — прозорий, і я — дзвінка…
Та, може, душу загою за ніч.
Дарує ковдра теплом останнім
Мене, неначе твоя рука.
