Так i пiдеш, не наснившись,
З тихого дощу.
Я у рiчцi коло нивки
коси полощу.
Пальцi кидаю й дивлюся,
як струмить вода…
Тiльки нiжностi у русi
ти не вiдгадав.
Лише погляд гострим зором
воду протика:
Чом солона? То ж не море,
а таки рiка…
Пишним висипом зародить
по тiм боцi щем.
Тiльки от… немає броду:
Зайдеш – обпече.
Далi вихори закрутять,
струменi зав’ють
I сталевим цвяхом в груди
Ввiб’ють течiю.
Джерело шукати станеш
сотнi лiт i зим,
та його в легкий серпанок
приховає дим.
Нiжнi сутiнки квiтчастi,
синє-синє тло…
Я тужу за нашим щастям,
що колись було.
