Такі ми є — не добрі, не лихі —
У самопізнанні на рівні генів.
Усе. що нам лишилось від птахів —
Тужавий крик, затиснутий в легенях.
Самих себе шукаючи вгорі,
Ми дихаємо важко, але гордо
І спрагло мовчимо, допоки крик
Всотається у кров і хлине горлом.
І в березневий напівмертвий сніг
Крізь чорні губи, спечені у кратер,
З нас витечуть скривавлені пісні.
Яким колись судилося літати.
І прийде час тремтливої роси,
І приховавши усміх таємничий,
Ми станемо травою — “прах єси…”,
Пташиний спадок видихнувши в вічність.
