Трава уже торкається плеча.
Ромашки виціловують коліна.
Ці сходинки риплять. А не звучать,—
Мов клавіші старого піаніно.
Лишивши на запиленім шляху
Утому й пил вселенського прогресу,
Творять підошви музику суху —
Симфонію для сходинок з оркестром.
Нахмурено спостерігає дах,
Як білим світом повз тернові хащі
Жене в віки татарника орда
Ясир з волошок, маків і ромашок.
Рвонуться в двері струмені тепла,
Впаде до ніг сріблисте павутиння…
Послухайте! Я все-таки прийшла
Пригадуванням вибілити стіни,
Зігріти тишу — спрілу і лунку,—
Впуситить у вікна вечір і осоння…
І пахне ліжник, кинутий в кутку,
Немов шорстка бабусина долоня.
