Ти мене проквiтуєш.
Я кинуся долi
Пелюстками зiв’ялими:
“Вiтре, неси!..”
Осiнь тихо заснула,
I повнi стодоли
Золотаво-пшеничної
диво-краси.
Та уже солов’ям
захлинутися вiтром
Неможливо, бо вирiй
Їх далi понiс…
Сивi коси ковильнi
вже сплутанi свiтло
Помiж iнших заплутаних
лiтяних кiс.
Квасолi прозирають
з-за квiтiв незрячих,
I стернею смiється
останнiй зажин…
Хай минає це лiто:
мене ти не бачив,
Як спiзнiлi конвалiї –
перших жоржин.
