Ти пальцями вростав у чорну ніч
І зерно літер сіяв на папері.
І всі мандрівні звуки і вогні
У тіні запліталися химерні.
З безсоння перетлілого твого
Народжений. Аби зігріти чаю,
Патлатий ненажерливий вогонь
Чекав твого зім’ятого одчаю…
Ти стримував липку безсилу лють.
Стривожену пітьму ховали вії.
Цю білу ще не торкану ріллю
Ти проклинав. І сіяв, сіяв, сіяв —
Зернина по зернині. Знову, знов…
Щоразу зарікався: це — остання.
Аж поки вмерла ніч. І за вікном
Холодний ранок вибухнув світанням.
Час болю і чекання врешті збіг.
Ти й не збагнув — усе було буденно —
Що Слово підкорилося тобі,
Як лінія скорилася Родену.
