Важка рука лягає на плече —
Так тільки час нагадує про себе,
Народжуючи з пам’яти потребу
Ридати тяжко, мов віолончель
І схлипувать без жодної сльози,
І бачити, як мляво плинуть руки
В солоному дощі брунатних звуків
Із призвуком останньої грози,
І знати, що дощі вмирають теж,
Що музиканти втомлено змовкають,
Що Одісей покине Навсікаю,
Бо Пенелопа в пам’ять проросте.
