Заплач над склом, розбитим мимохідь,
Зрадій сонцям, що виростуть над ним.
Тривожно оближи вуста сухі,
Відчувши смак вина або вини
Відчуй на дотик паростки тепла,
Що вийшли з лона сонної руки
І не шкодуй, що плаче дощ. І плач
Виходить чорно-дикий, наче скіф:
Суцільний рух в короткому плащі.
Вузькі вуста, нагострені, мов меч.
І зойки серця, сховані за щит,
І вічне перетворення німе:
В свою любов безпам’яття свого ж,
Свавілля бою — в непорушну тінь,
Свист батога — у пристрасний вогонь
Запалених над ліжком шепотінь.
Застиглий сміх над склом твого плачу
Навчить переплавляти в горні днів
Безтямний крик в холодний спів дощу,
Шаленство воя — в дотики сумні,
Вогонь чуття — у сонмище страхіть
І спів меча — в ненависть до війни…
Заплач над склом, розбитим мимохідь.
Зрадій сонцям, що виростуть над ним.
