Впадуть на кригу спалахи вогню,
Зітхнуть дерева чорним верховіттям…
За німоту я відстань не виню,
Лише себе — за неспроможність вити.
Цей вовчий блиск моїх сліпих очей —
Він не від сліз, скоріше, від несліззя.
А в слід мені — цей свист. І ще! І ще!
І постріли поламаного хмизу.
Мене жене мій відчай у степи —
Туди, де самота. Де квилить вітер.
Де вовк, агонізуючи, хрипить
В моїх легенях, відчаєм пробитих.
О, як мене цей спокій обійма!
Яким нестерпним світ волає зойком,
Що я тепер сама! сама!.. сама!!! —
На всі віки розлучена із вовком.
