Я не буду такою,
Якою донині була.
Ледь торкаю рукою
Уламки вітражного скла —
Плач осліплених вікон,
У які зазирає одна
Бутафорського крику
Тривожна і справжня луна.
Що вона не накоїть —
В усьому лиш я завиню.
Я не буду такою,
Якою була до вогню,
До фінальної сцени,
Де так і нескаране зло.
Я ніякий не фенікс,
Я просто останнє тепло.
Та залишиться білим,
Якщо навіть згаснуть сонця,
Моє спалене тіло,
Що стука у ваші серця.
- Наступний вірш → Марина Брацило – Так вже в нас віддавна повелося
- Попередній вірш → Марина Брацило – Такі ми є – не добрі, не лихі
(Оцінок ще немає)
Підписатися
0 Коментарі
Найстаріші