Я стережу цей тихий день.
У нього стільки барв спокійних!
Коли заграва блиском вкриє
Його закінчення руде —
Він сплине дзвінко, мов вода,—
І в самоті мене залишить.
І проповзе нечутно тиша
З підвалин сходами на дах.
Дарма! Вона помре за мить.
Бо в димарі старої хати
Вже вітер учится кричати —
Напевно, і йому болить
Оце мовчання ковили
На стежці кинутого раю,
Який навряд чи пригадає
Конвалії, що тут росли.
