Я так боюсь себе самої,
Що можу зрадити кохання,
Сховавшись в млосному тумані
І ставши сніжною горою.
Мій подих вітром забуття
Вуста гарячі прохолодить.
Хай стане сном колишня врода
І мрія про твоє дитя…
Струмками сльози розлились,
Чи кров отак тектиме завше?
Ти скажеш, до струмка припавши:
— Цей смак! Я знав його колись!
І спрагло питимеш до болю, —
Як поцілунки пив тоді.
Це вже не я. А що воді? —
Холодний струм. Нестримна воля.
Я — Лета, нинішня й колишня.
Ну що ж ти? — став, лице сумне —
Не хочеш перейти мене,
Чи просто так — води боїшся?..
