Я так заборгувала вам, степи!—
За ласку вітру маю сон віддати.
Цього, щоправда, мало. Він сліпий,
Цей чорний аромат сумної м’яти.
Та я його у серці розімну.
Ховає тиша залізничних станцій
Гірке тепло старого полину —
Мов дотики колишнього коханця.
Щось рідне є у теплій гіркоті:
Це спогад їжаком тривожить трави…
Величний степ! Мій борг пробачиш ти,
Але на жаль, це виняток із правил.
