Вологим волоссям стриножила нiч, мов коня,
Злетiла на землю, вкотилася яблуком в хату…
Там час за вiкном вже отару свою пiдганя –
Днi-вiвцi бiжать i ховаються в шапку кудлату.
Та що iй до того? Вона ще, мов пiсня шпака,
Крихка i непевна, проте молода i нахабна:
Все хоче iз неба забрать отого колобка,
Що, певно, i досi тiкає вiд дiда i баби.
А вiтер пiрнає “на голову” в море садiв,
Над шумом пiн-квiту прозорi виборсує руки,
Iрже, наче кiнь. I аж iскри виприскують з днiв,
Аж ясен засохлий кiстками зчорнiлими стука.
Смiється вона – розсипає пiдлогою мак,
Вiдлуння в кутку, мов вода в казанi, закипає.
А спалахи сонця дратують вiконницi так,
Що слiпнуть вони. I жар-птахiв злiтається зграя.
Зеленому житу ще, певно, не сниться стерня,
I вiтер у листi – аж ген в верховiттi – вирує.
Виходить вона. I стриножує нiч, мов коня,
I золото пiснi на нiч одягає, мов збрую.
