Забитий вечір падає з сідла —
Уже не в змозі дихати і жити.
І слово дотикається до скла,
Неправильно і вистраждано вжите.
Ховаючи бозна-які дива
Від темного вибагливого світу,
Китайка неба вечір прикрива:
Нема кому підняти й голосити,
Невідворотно, болісно — нема,
Дощу й роси шкодовано на сльози,
Ще й шепіт ні до кого: Мамо! Ма!..
Не випустив у слово мертвий мозок.
Струмочки крові. Ніч. Фатальний збіг.
Два тіла — приколисані і зайві…
Та я люблю ці речі-не-в-собі
На грані переродження у сяйво,
Коли тепло торкається плеча
І захід витікає з виднокраю…
Мій біль стоїть у вечора в очах
І разом з ним повільно помирає.
